Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2014 року Справа № 910/13410/13 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. - головуючого,

Алєєвої І.В.,

Кочерової Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну

скаргу Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 09 грудня 2013 року

у справі № 910/13410/13

господарського суду міста Києва

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Машинобудівний завод

"Автоливмаш"

до Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною

про стягнення 45660,72 грн.

за участю представників

позивача - Севериненко В.А.

відповідача - Ільїн С.В.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Машинобудівний завод "Автоливмаш" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною про стягнення 45660 грн. 72 коп., з яких: 43200 грн. 00 коп. - основна заборгованість, 2460 грн. 72 коп. - пеня (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог).

Рішенням господарського суду міста Києва від 15 жовтня 2013 року (суддя Сівакова В.В.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 09 грудня 2013 року (судді Пономаренко Є.Ю., Дідиченко М.А., Руденко М.А.) у справі № 910/13410/13 позов задоволено повністю, стягнуто з відповідача на користь позивача суму основної заборгованості в розмірі 43 200 грн. 00 коп. та 2460 грн. 72 коп. пені.

Не погоджуючись з вищезазначеними рішенням та постановою Державне підприємство з питань поводження з відходами як вторинною сировиною звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 15 жовтня 2013 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 09 грудня 2013 року скасувати та прийняти нове рішення, яким позовну заяву залишити без розгляду.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між Державною компанією з утилізації відходів як вторинної сировини "Укрекокомресурси" Кабінету Міністрів України (сторона-1) та товариством з обмеженою відповідальністю "Машинобудівний завод "Автоливмаш" (сторона-2) 07.09.2010 укладено договір відповідального зберігання № 3/22-09.

За умовами договору сторорна-1 передає, а сторона-2 приймає на відповідальне платне зберігання індивідуально визначене рухоме державне майно, яке знаходиться на балансі Івано-Франківського обласного управління "Івано-Франківськекокомресурси" Державної компанії утилізації відходів як вторинної сировини "Укрекокомресурси" Кабінету Міністрів України. Перелік майна зазначений в додатку № 1 до цього договору (п. 1.1 договору).

Відповідно до пункту 1.2 договору сторона-1 передає майно стороні-2 згідно акту прийому-передачі, який є невід'ємною частиною цього договору (додаток № 2).

Пунктом 3.1 договору передбачено, що сторона-1 зобов'язана надати стороні-2 майно в день підписання цього договору.

Згідно з п. 4.1 договору за здійснення відповідального зберігання індивідуально визначеного рухомого державного майна, сторона-1 сплачує стороні-2 грошові кошти у сумі 3 600 грн. 00 коп. за один календарний місяць зберігання.

Зазначені в п. 4.1 договору грошові кошти сторона-1 сплачує стороні-2 у безготівковому порядку шляхом перерахування коштів на рахунок сторони-2 не пізніше 10 числа місяця, наступного за місяцем у якому здійснювалось зберігання (п. 4.2 договору).

Відповідно до п. 5.2 договору у випадку порушення строків, визначених у п. 4.2 договору сторона-1 сплачує на користь сторони-2 пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.

Згідно акту прийому-передачі від 07 вересня 2010 року (додаток № 2 до договору) відповідач прийняв на відповідальне зберігання від позивача майно, перелік якого зазначений в цьому акті.

Відповідачем зобов'язання за договором в частині своєчасної оплати позивачу грошових коштів за здійснення відповідального зберігання майна не виконувались належним чином, внаслідок чого за період з вересня 2012 по серпень 2013 утворився борг у загальній сумі 43 200 грн. 00 коп., з вимогою про стягнення якого (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) позивач звернувся до суду.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як визначено п. 3 ч. 1 ст. 174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 936 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно з ч. 1 ст. 946 Цивільного кодексу України плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Згідно зі статтею 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Пунктом 4.2 договору передбачено, що зазначені в п. 4.1 договору грошові кошти сторона-1 сплачує стороні-2 у безготівковому порядку шляхом перерахування коштів на рахунок сторони-2 не пізніше 10 числа місяця, наступного за місяцем у якому здійснювалось зберігання.

Відповідачем зобов'язання з оплати грошових коштів за здійснення позивачем відповідального зберігання майна в обумовлені строки виконано не було.

Враховуючи вищевикладене, строк виконання відповідачем зобов'язання з оплати грошових коштів за здійснення відповідального зберігання майна настав, проте зобов'язання виконано так і не було.

Частиною 1 ст. 610 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 2 ст. 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання.

Згідно частини 1 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно частини 1 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Факт наявності заборгованості, як станом на день подачі позову, так і станом на день ухвалення рішення, за здійснення позивачем відповідального зберігання майна на суму 43 200 грн. 00 коп. досліджувався судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку щодо задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості в сумі 43 200 грн. 00 коп.

Також, окрім суми основного боргу, позивачем заявлено до стягнення пеню в сумі 2 460 грн. 72 коп., яка нарахована за шість місяців по кожному місяцю боргу.

Відповідно до п. 5.2 договору у випадку порушення строків, визначених у п. 4.2 договору сторона-1 сплачує на користь сторони-2 пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.

Згідно ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Судом апеляційної інстанції здійснено перерахунок пені з 11 числа по визначене позивачем 10-те число відповідного місяця розмір пені є більшим ніж заявлено позивачем до стягнення, то суд прийшов до вірного висновку про задоволення позовних вимоги в частині стягнення пені в сумі 2 460 грн. 72 коп.

Доводи заявника касаційної скарги про те, що позивачем порушено порядок досудового врегулювання спору, у зв'язку чим відповідач був позбавлений можливості вирішити його в позасудовому порядку, відхиляються колегією суддів з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою.

У договорі відповідального зберігання № 3/22-09 від 07 вересня 2010 року положення про обов'язкове досудове врегулювання можливого спору відсутні.

Навіть, при наявності в договорі відповідної умови про досудове врегулювання можливого спору право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Наведеного висновку дійшов Конституційний Суд України в рішенні від 9 липня 2002 року по справі № 1-2/2002 (справа про досудове врегулювання спорів).

Крім цього, ч. 2 ст. 6 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підприємства та організації, які порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення претензії.

Таким чином, доводи касатора про порушення позивачем порядку досудового врегулювання спору є необґрунтованими та відповідно підставою для скасування оскаржуваних судових рішень бути не можуть.

Колегія суддів вищого господарського суду дійшла висновку про те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції прийняті з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Таким чином, доводи заявника касаційних скарг про порушення і неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваних процесуальних документів не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.

З огляду на зазначене, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

На підставі наведеного вище і керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 09 грудня 2013 року зі справи № 910/13410/13 залишити без змін.

Головуючий суддя І. А. Плюшко

Судді І. В. Алєєва

Н. О. Кочерова